РЕКЛАМА

 

1.2. Методи і модельний інструментарій фіскального регулювання


Вплив коливань ділових циклів на економічні процеси змушує уряд певним чином адекватно реагувати - зокрема, застосовувати певні методи макроекономічного регулювання в межах визначеної фіскальної політики.
Проте підходи щодо використання її методів є неоднозначними і залежать передусім від економічної ідеології носіїв влади. В розвинених ринкових економіках найбільш поширеними є економічні доктрини неокласичного та неокейнсіанського напрямків. Такий поділ є досить умовним і в основному включає різноманітні економічні школи об'єднані ідеями класичної або кейнсіанської ідеологій, іноді з певними їх видозмінами. Ці школи по-різному розглядають як значимість фіскальної політики у державному регулюванні економіки, так і сам механізм її здійснення.
Згідно класичної концепції фіскальна політика розглядається лише як інструмент фінансового забезпечення виконання державою своїх функцій. Інструменти фіскального впливу з позиції класиків не впливають на значення реальних змінних (національного доходу і зайнятості) в економіці, а призводять до перерозподілу коштів від приватного сектора до державного.
У класичній концепції в силу абсолютної гнучкості цін і нейтральності грошей наслідки стимулюючих фіскальних заходів повністю поглинаються грошовим ринком, тобто має місце ефект повного витіснення.
Попит на гроші у класиків не залежить від ставки процента, що пояснюється жорсткою фіксацією сукупної пропозиції щодо величини національного доходу повної зайнятості внаслідок повної зайнятості наявних факторів виробництва.
Таким чином, з позиції класиків стимулюючі фіскальні заходи вирішують не стабілізаційну, а алокаційну задачу, перерозподіляючи кошти з приватного сектора в державний.
Згідно кейнсіанської концепції фіскальна політика є основним інструментом макроекономічного регулювання. При цьому фіскальна політика стає особливо ефективною в періоди економічного спаду як стимулююча політика.
Основна особливість кейнсіанської теорії полягає в тому, що реальний і грошовий сектор економіки є взаємопов'язаними.
Зазначений взаємозв'язок обумовлюється специфікою кейнсіанського трактування грошового попиту, згідно якого гроші уявляють як елемент багатства [ ].
Той факт, що гроші можуть виступати як майно, випливає з функції засобу збереження цінності (багатства). Заслуга Кейнса, Хікса і їх послідовників полягає в тому, що вони дали формальний опис спекулятивного мотиву попиту на гроші (в цілях збереження багатства). Саме виділення спекулятивного мотиву грошового попиту і включення в число аргументів функції попиту на гроші ставки процента і породжує, на думку кейнсіанців, специфічний механізм взаємодії двох ринків. Зміни, що відбуваються на будь-якому з ринків і призводять до порушення спільної рівноваги, економічні суб'єкти сприймають через відхилення своїх реальних касових залишків від запланованих на кожен період їх оптимальної величини. А так як гроші є для них одним з видів активів (поряд з держоблігаціями у спрощеній кейнсіанської моделі), то брак грошей або їх надлишок вони заповнюють шляхом продажу або покупки держоблігацій. Нестачу грошей вони заповнюють шляхом продажу держоблігацій, надлишок усувається шляхом їх покупки. Зміна обсягу пропозиції і попиту на ринку держоблігацій впливає на ціну (курс) останніх, зростання пропозиції держоблігацій знижує їх курс, зростання попиту - підвищує. Зміна курсової вартості держоблігацій фактично означає зміну процентної ставки в протилежному зміні курсу напрямку. Як правило, прибутковість за альтернативними вкладеннями коштів на фінансовому ринку (у розглянутому випадку - дохід від розміщення грошових коштів на депозит під процентну ставку) зрівнюється. Тому поточна процентна ставка за облігаціями дорівнює ринковій ставці процента. З цієї причини поточна ціна облігацій і рівень процентної ставки знаходяться у зворотній залежності.
Зміна ставки процента призводить до перегляду запланованих підприємцями інвестиційних витрат. Зростання процентної ставки викликає зниження інвестиційного попиту, зниження, навпаки, - збільшення інвестиційного попиту. Інвестиційний попит має безпосередній вплив на сукупний попит в цілому і національний дохід.
У кейнсіанській концепції ринок праці займає підлегле становище. Підприємці пред'являють попит на таку кількість праці, яка дозволить їм здійснити пропозицію благ у розмірі, необхідному для задоволення ефективного попиту, який Кейнсом визначено як значення сукупного попиту, що фактично реалізовується при даному рівні цін. Таким чином, попит на працю залежить від величини ефективного попиту. Пропозиція ж праці знаходиться в прямій залежності від ставки номінальної заробітної плати, яка жорстко фіксована. При цьому ставка реальної зарплати може змінюватися під впливом коливань у рівні цін: зростання цін викликає зменшення реальної зарплати, зниження цін - її приріст.
В результаті фіскальних заходів в економіці спостерігається економічна активність при деякому зростанні рівня цін. Однак нова рівновага стійка тільки в короткостроковому періоді, оскільки з часом власники факторів виробництва будуть коригувати пропозицію праці з урахуванням зростання цін [ ]. Якщо у відповідь на підвищення рівня цін працівники змінять ціну пропозиції праці, то нова рівновага встановлюється при більш високому рівні цін і більш низькому національному доході (крива сукупної пропозиції стане різкішою), і позитивні ефекти фіскальної експансії пропадають.
Обумовлений збільшенням державних витрат ланцюжок подій виник би і після скорочення податків. Однак тут потрібно мати на увазі, що національний дохід зростає більшою мірою при зростанні державних витрат, ніж при зниженні податків.
При розширенні державних витрат має місце як безпосереднє збільшення сукупного попиту та національного доходу, що є рівним за величиною державним видаткам, так і індукований мультиплікативний ефект прирощення сукупного попиту. Державні витрати мають мультиплікативний ефект, що породжує ланцюжок вторинних, третинних і т.п. споживчих витрат, а також призводять до мультиплікативного ефекту щодо самих інвестицій.
Мультиплікатор державних витрат (його ще називають бюджетним мультиплікатором) показує приріст національного доходу в результаті збільшення державних витрат - чим нижче ставки прибуткових податків, тим більш значний ефект мультиплікатора державних видатків.
Стимулюючий вплив державних витрат значно знижується у зв'язку з залученням національного господарства у світову торгівлю, і це співвідношення буде тим більшим, чим вище значення граничної схильності до імпорту.
Аналогічний мультиплікативний вплив на рівень національного доходу має і зниження податків. Водночас, мультиплікатор податків менший за мультиплікатор державних витрат на величину граничної схильності до споживання. Це обумовлено тим, що кожна одиниця приросту державних видатків прямо впливає на збільшення обсягу ВНП, при зменшенні податків зростає наявний дохід, однак частина його йде на споживання, а решта йде на заощадження.
Порівняння податкового та бюджетного мультиплікаторів показує, що другий більший за перший, тому приріст державних витрат дає більший вплив на приріст національного доходу, аніж зниження податків на таку ж величину.
Різниця між податковим та бюджетним мультиплікаторами породжує важливий наслідок, вперше сформульований норвезьким економістом Тюргве Хаавельмо за назвою "теорема Хаавельмо". Суть її полягає в тому, що збільшення на певну величину державних витрат за умови фінансування їх за рахунок підвищення прибуткових податків призводить до зростання національного доходу на таку ж величину. Інакше кажучи, збільшення держбюджету на певну величину викликає зростання національного доходу на таку ж величину [ ].
При виборі інструменту фіскальної політики, крім вищезазначеної відмінності між бюджетним і податковим мультиплікаторами, необхідно мати на увазі те, що збільшення державних витрат означає зростання державного втручання в перерозподіл національного доходу, зниження податків, навпаки, є "відходом" держави від економіки. У зв'язку з цим при виборі доцільно враховувати поточний фінансово-економічний стан країни, величину державного бюджету.
Слід зазначити, що позитивні ефекти фіскальної політики (збільшення національного доходу і зайнятості) в узагальненій кейнсіанської моделі будуть тим більшими, чим менші:
- обсяги інвестицій, що реагують на зміну ставки процента;
- попит на гроші, що залежить від величини реального доходу;
- рівні цін і зайнятості, що впливають на ціну пропозиції праці;
- гранична продуктивність праці.
Сучасна інтерпретація наслідків фіскального імпульсу, заснована на вихідних неокласичних постулатах про досконалу гнучкість ціни і нейтральність грошей. Вони були розроблені як концепції нових класиків Р. Барро, Р. Лукаса, Т. Сарджента, Н. Уоллес.
Редукована макроекономічна модель нових класиків в явному вигляді містить тільки ринок благ, а інші макроекономічні ринки представлені побічно через функції сукупного попиту та сукупної пропозиції. Всі змінні в моделі нових класиків є функціями від часу. Передбачається, що економічні суб'єкти приймають рішення про обсяги сукупного попиту і сукупної пропозиції на основі прогнозу цін відповідно до концепції раціональних очікувань. У результаті модель стає стохастичною, оскільки в ній враховуються випадковості.
Розглянемо наслідки фіскального імпульсу на прикладі розширення державних витрат. Вплив державних витрат на економічну кон'юнктуру виявляється в наступному:
- скорочується наявний дохід домашніх господарств, оскільки джерелом державних витрат є податки;
- зменшуються споживчі витрати, так як частина потреб домашніх господарств задовольняється за рахунок держави: безкоштовна освіта, медичне обслуговування та інші;
- зростає результативність виробництва через державне фінансування фундаментальних наукових досліджень, інвестицій в людський капітал, державних інвестицій у розвиток інфраструктури тощо [ ].
Загальна оцінка фіскальної експансії новими класиками негативна. Зростання державних витрат скорочує приватне споживання та інвестиції, що, як відомо, перешкоджає сталому економічному зростанню.
Відповідно до концепції нових класиків тільки неадміністративні заходи стабілізаційної політики чинять вплив на реальні економічні параметри. Але в результаті такої політики ефективність господарювання в кінцевому рахунку знижується через додаткові суспільні витрати, що виникають у зв'язку з недовірою населення до урядової політики.
Взагалі, роботи "нових класиків" значною мірою сприяли зміні поглядів на можливості і роль держави у підтримці стійкої економічної кон'юнктури. Замість "точного налаштування" національної економіки, на їх думку, уряду слід сприяти зниженню невизначеності та зміцненню довіри до проведеної макроекономічної політики з боку населення. Стосовно української економіки можна відзначити те, що пропозиції "нових класиків" не набули поширення і розвитку. Процес постійного перегляду та зміни податково-бюджетного законодавства, створюючи проблему невпевненості та недовіри з боку економічних агентів, значно знижує ефект від проведених стабілізаційних заходів.
Отже, на думку представників класичного і неокласичного напряму економічної думки, стимулююча фіскальна політика неефективна: зростання державних витрат призводить до витіснення фінансових ресурсів з приватного сектора. Тому уряду краще проводити політику збалансованого бюджету. На думку представників кейнсіанства, фіскальна політика, навпаки, є найбільш дієвою і ефективною, принаймні у короткостроковому періоді.
Фіскальні заходи, крім безпосереднього впливу на економічну кон'юнктуру, чинять і непрямий вплив на народногосподарський кругообіг, визначаючи рішення економічних суб'єктів у ході оптимізації структури їх майна. Як відомо, кожен економічний суб'єкт вирішує комплексне завдання - яку частину доходу слід зберігати і в який вид активів перетворити заощадження - що в сучасній теорії називається оптимізацією портфеля активів.
Розглянемо наслідки фіскальних заходів в теорії портфеля (концепції монетаризму).
У теорії монетаризму, як і в інших портфельних теоріях, велике значення надається тому впливу, який чинить на економіку рішення економічних суб'єктів щодо оптимізації портфелів їх активів. Причому в монетаристському портфелі (на відміну від кейнсіанського) представлений весь сектор майна. Це не тільки фінансові активи (гроші та облігації), але й реальний капітал (акції), реальні блага (предмети споживання тривалого користування) і фактори виробництва (людський капітал).
Якщо дефіцит держбюджету (викликаний зростанням державних витрат) покривається за рахунок емісії держоблігацій, то будь-які зміни в державній заборгованості призводять до зміни обсягу оберту державних облігацій. Останню зміну економічні суб'єкти можуть сприймати, по-перше, як зміна обсягів свого майна, по-друге, як порушення оптимальної структури портфеля. Дії суб'єктів у відповідь на зазначені зміни безпосереднім чином впливають на економічну кон'юнктуру і реальні змінні в економіці [ ].
Крім стимулюючих фіскальних заходів уряд може проводити стримуючу фіскальну політику. Згідно кейнсіанських рекомендацій, зниження державних витрат і (або) збільшення податків, як відомо, дозволяє в короткостроковій перспективі шляхом звуження сукупного попиту знизити інфляцію. Однак така діяльність пов'язана з витратами, зумовленими спадом виробництва і зростанням безробіття.
Зворотну залежність між інфляцією та безробіттям характеризує традиційна крива Філіпса, що відображає короткострокову динаміку цих змінних. Згідно кривої Філіпса, антиінфляційна політика уряду в короткостроковому періоді призводить до зростання безробіття і зниження сукупного випуску. Дійсно, рестриктивна фіскальна політика знижує рівень цін, тоді як заробітна плата, що в основному зафіксована в трудових договорах, залишається незмінною. У цих умовах прибутки фірм падають і вони змушені скорочувати обсяг свого випуску і зайнятість.
Стримувальна фіскальна політика заснована на скороченні державних витрат пропорційно всім статтям бюджету і не передбачає державних інвестицій в інфраструктуру ринку праці, а також сприяє збільшенню податкового пресу. Тому в довгостроковому періоді вона може послужити причиною спаду сукупної пропозиції і розгортання механізму стагфляції. Скорочення державних витрат, хоч і має позитивну спрямованість у боротьбі з інфляцією, може призвести до небажаних побічних ефектів, тому ще більше погіршує економічне становище в країні.
Проведений аналіз основних функціональних залежності фіскальної політики дозволяє ідентифікувати декілька засадничих механізмів, що стосуються: 1) взаємодії доходу і фіскальної політики, 2) інфляційного впливу сальдо бюджету, 3) характеру зв'язку між сальдо бюджету і процентною ставкою, 4) актуальності проблеми "подвійного дефіциту" - бюджету і поточного рахунку. Спираючись на розглянутий теоретичний матеріал, можна дійти висновків, що зазначені механізми по-різному реалізовуються в численних моделях відкритої економіки, які можна систематизувати в межах п'яти теоретичних концепцій: класичної (І), кейнсіанської (ІІ), змішаної (ІІІ), нелінійної (IV), міжчасової (V) (рис. 1.2).
Логіку кейнсіанської теорії дуже прозоро ілюструє відома модель Мандела-Флемінга [ ], яку до сьогодні вважають "робочою конячкою" аналізу економічної політики у відкритій економіці [ ].
Попри функціональну простоту, модель Мандела-Флемінга широко використовують для аналізу економічної ситуації для країн, що розвиваються. Окрім канонічного статистичного варіанту, широко використовується динамічна модель Р. Дорнбуша, а останнім часом - і її варіант з включенням кривої Філіпса [ ]. Б. Маккаллум і Е. Нельсон показали, що модель IS-LM, яку покладено в основу моделі Мандела -Флемінга, за умови доповнення елементами сукупної пропозиції і очікувань майбутніх значень рівня цін, обмінного курсу і процентної ставки достатньо точно відбиває реалії сучасної економіки, включаючи цикл ділової активності [ ]. Емпірично встановлено, що модифікований варіант моделі Мандела-Флемінга з кривою Філіпса досить реалістично відбиває реалії післявоєнного розвитку американської економіки [ ].

Рис. 1.2. Класифікація моделей фіскальної політики
Джерело: складено автором

У моделі Мандела-Флемінга наслідки фіскальної політики залежать від мобільності капіталу, яка трактується у руслі залежності потоків капіталу від різниці процентних ставок у даній країні та за кордоном. Після збільшення дефіциту бюджету приватні заощадження не змінюються, що веде до збільшення сукупного попиту і створює очікування збільшення доходу. Оскільки процентну ставку визначає рівновага на товарному і грошовому ринках, відбувається зростання цього показника, що, зі свого боку, створює приплив капіталу, який фінансує різницю між заощадженнями та інвестиціями. У підсумку процентна ставка частково знижується або повертається до попереднього значення (у випадку ідеальної мобільності капіталу). Амплітуда впливу на дохід залежить від системи обмінного курсу [ , с. 335-344]. За умов плаваючого обмінного курсу наступне підвищення процентної ставки, приплив капіталу і зміцнення грошової одиниці послаблюють експансійний ефект. Навпаки, для фіксованого обмінного курсу монетизація припливу капіталу посилює експансійний вплив.
Економісти кейнсіанської школи припускають, що ефективність експансійної політики як засобу стимулювання доходу посилюється при перебудові на нижчому від "природного" рівня доходу; в такому разі збільшення дефіциту бюджету стає дієвим засобом пожвавлення виробництва і зменшення безробіття.
Змішаний варіант фіскальної політики передбачає менш пропорційне "витіснення" приватного споживання та інвестицій шляхом збільшення дефіциту бюджету, а також врахування залежностей сукупної пропозиції ? без включення сальдо бюджету як її безпосереднього чинника. Якщо припустити інфляційні наслідки збільшення сукупного попиту, то вищий рівень цін позначиться скороченням сукупного попиту (через ефект добробуту), зменшенням пропозиції грошової маси у реальному вимірі і погіршенням сальдо поточного рахунку. Приймаючи залежність сукупної пропозиції від реального обмінного курсу і грошової маси, збільшення дефіциту бюджету може бути навіть рестрикційним для умов низької мобільності капіталу [ ], адже обсяги виробництва зменшуються через зменшення реальної грошової маси та зниження реального обмінного курсу (до цього спричиняє підвищення цін і девальвація грошової одиниці). Зрозуміло, що зміцнення грошової одиниці стає менш загрозливим, оскільки це збільшує обсяги виробництва через підвищення реального обмінного курсу. Амплітуду збільшення сукупного попиту обмежує підвищення процентної ставки.
Перспектива підвищення процентної ставки істотно обмежує привабливість фіскальної політики як засобу стимулювання доходу. Фактично відбувається "обмін" сприятливих короткочасних ефектів на погіршення економічної ситуації у майбутньому.
Висновки канонічної моделі Мандела-Флемінга неважко поширити на систему з двох країн [ ]. Це дозволяє проілюструвати втрату нейтральності монетарної політики для випадку великої відкритої економіки, однак не змінює принципових характеристик фіскальної політики. Збільшення дефіциту бюджету за допомогою збільшення урядових видатків або зниження податків веде до збільшення доходу в обох сегментах - національної економіки та за кордоном, підвищення спільної процентної ставки та зміцнення грошової одиниці. Подібними є висновки абсорбційної моделі, що враховує взаємодію двох країн [ ]. Так само, наслідком збільшення дефіциту бюджету стає збільшення доходу як у даній країні, так і за кордоном (це означає, що експансійна фіскальна політика в інтеграційному утворенні виглядає взаємовигідною), але шляхом зменшення пропозиції грошової маси та погіршення сальдо поточного рахунку. Експансійний ефект посилюється високим нормативом заощаджень у даній країні, тоді як питома вага імпорту в урядових видатках та підвищений норматив заощаджень за кордоном мають протилежний вплив.
Можливості збільшення доходу внаслідок обмеження дефіциту бюджету не заперечуються у портфельній моделі платіжного балансу [ ] . Інструментальним чинником стає зниження процентної ставки, яке повністю компенсує протилежний ефект від зменшення загальної вартості фінансових активів. Це посилюється високою залежністю внутрішнього попиту на іноземні активи від процентної ставки на внутрішньому ринку. Фіскальна політика впливає на рівновагу доходу і платіжного балансу за допомогою зміни вартості та структури портфеля фінансових активів.
Інфляційні наслідки фіскальної політики увиразнює модель з включенням кривої Філіпса [ ]. Збільшення дефіциту бюджету зменшує безробіття, що, зі свого боку, веде до підвищення заробітної плати і відповідного інфляційного тиску. Прискорення інфляції відзначається підвищенням реального обмінного курсу та погіршенням сальдо поточного рахунку.
Моделі на зразок Мандела-Флемінга з кривою Філіпса чи портфельні моделі припускають універсальну структуру попиту і пропозиції. Розподіл продукції на два товари - товари внутрішньої і зовнішньої торгівлі - створює додаткові механізми впливу фіскальної політики [ ] . У стандартній моделі "залежної" економіки з визначеним сальдо поточного рахунку, рівновагою попиту і пропозиції товарів зовнішньої торгівлі дефіцит бюджету недвозначно перешкоджає збільшенню доходу і має інфляційний вплив. Проте наслідки експансійної фіскальної політики стають діаметрально протилежними за умови визначення рівноваги платіжного балансу виключно через попит на товари експорту-імпорту.
Хоча моделі раціональних очікувань з кривою Філіпса є динамічними, більш повно наслідки фіскальної політики у часі враховують численні міжчасові моделі, які набули популярності з середини 1980-х років. Міжчасові моделі можна поділити на дві підгрупи: а) моделі міжчасового споживання (англ. intertemporal substitution), б) моделі майбутніх поколінь (англ. overlapping generations). Зазначені моделі об'єднує розподіл ефектів фіскальної політики на поточні (період t) і майбутні (період t+1), хоча принципові механізми можуть істотно відрізнятися залежно від таких характеристик, як гнучкість цін, врахування тотожності Рікардо, врахування монетарних ефектів тощо.
В одному із сучасних варіантів моделі майбутніх поколінь приймається традиційна послідовність подій, коли збільшення дефіциту бюджету і акумуляція державного боргу позначаються підвищенням процентної ставки, зменшенням інвестицій і стагнацією доходу на віддалену перспективу, але враховано можливість її модифікації за допомогою збільшення видатків на освіту як одного з наслідків зростання приватного споживання (зрозуміло, що в такому разі визнається компліментарність державного і приватного споживання). У моделі визнається ендогенність доходу і процентної ставки, а також необхідність запровадження чітких правил фіскальної політики (інакше важко забезпечити стабільність економічної системи). Здатність до самостійного повернення до рівноважного стану пов'язується з амплітудою фіскальних шоків та позиціонуванням державного сектора стосовно рівноважного стану. Якщо малі фіскальні шоки відбуваються близько до рівноважного стану, то потреби у радикальних змінах немає. Проте за умов значної державної заборгованості виникає загроза макроекономічної дестабілізації. Ймовірність відхилень від рівноважного стану посилюється з підвищенням процентної ставки і стагнацією динаміки доходу (r>y).
В іншому варіанті моделі майбутніх поколінь з гнучкими цінами вплив дефіциту бюджету на приватне споживання (через ефект добробуту) і попит на гроші залежить від характеру фіскального імпульсу (приватні трансферти чи видатки на інфраструктуру), ефекту добробуту, рівня державної заборгованості та швидкості процесу конвергенції до рівноважного значення [ ]. Тимчасове збільшення дефіциту бюджету негативно впливає на рівень цін, який залишається вище рівноважного значення під час конвергенції, хоча перманентний дефіцит бюджету може мати антиінфляційний вплив через збільшення доходу і підвищення попиту на гроші. Ймовірність підвищеної інфляції посилюється високою державною заборгованістю і недостатньою гнучкістю ринку праці. Калібрація моделі на квартальних даних єврозони показала, що дефіцит бюджету має інфляційний вплив, передусім, за умов високої заборгованості і якщо монетарну політику визначають незалежні зовнішні чинники - це актуально для випадку фіксованого обмінного курсу загалом та приєднання до єврозони зокрема.
Деякі автори безпосередньо розглядають вплив координації економічної політики на ефективність фіскальної політики у часовому контексті. Зокрема, у варіанті моделі Бітсми-Йенсена з незмінними цінами координація підвищує результативність фіскальної політики як засобу стимулювання доходу, але не завжди [ ]. Збільшення дефіциту бюджету дає гірші результати, якщо спостерігається негативна кореляція макроекономічних шоків. Логіка міжчасового споживання передбачає істотні відмінності у коротко- і довгостроковому впливі фіскальної політики. У короткостроковому не виключено, що дохід навіть зменшується внаслідок підвищення процентної ставки і обмеження приватного споживання. З іншого боку, у періоді 2 приватний дохід збільшує споживання і, відповідно, ВВП. Відмінності між періодами 1 і 2 стають ще конкретнішими, якщо видатки бюджету та інвестиції є компліментарними.
Загалом моделі міжчасового споживання пропонують набагато ширший спектр аналітичних конструкцій, які дозволяють моделювання не лише коротко- і довгострокових відмінностей, але й наслідків фіскальної політики у розрізі перманентних і стохастичних змін, гнучкості цін, а також способу здійснення - через зниження податків чи збільшення урядових видатків. Якщо у моделях Мандела-Флемінга чи моделях з включенням кривої Філіпса це не має принципового значення, то у моделях міжчасового споживання особливості поведінки споживачів створюють вагомий механізм залежності від способу здійснення фіскальної політики.
У відомій моделі Redux, що фактично започаткувала систематичний розгляд міжчасової архітектури фіскальної і монетарної політики, наслідки фіскальної політики відрізняються залежно від припущення щодо гнучкості цін. Для випадку гнучких цін, як це передбачає класична теорія, збільшення дефіциту бюджету незалежно від способу здійснення - через зниження податків чи збільшення урядових видатків - веде до зменшення приватного споживання, але на тлі сприятливого збільшення сукупної пропозиції, яке частково нівелює наслідки очікуваного супутнього підвищення податків на довгострокову перспективу. Безпосередньою підставою для збільшення виробництва є пряма залежність між податками і виробничими зусиллями, які розглядаються альтернативою для вільного часу (англ. leisure). Попри збільшення виробництва і зменшення приватного споживання, вітчизняні товари дорожчають, що позначається перманентним погіршенням умов торгівлі. Збільшення дефіциту бюджету за кордоном веде до збільшення виробництва і приватного споживання, оскільки частина видатків припадає на зрослий зарубіжний попит. Такі висновки не суперечать розширенню моделі Мандела-Флемінга для двох країн.
Поведінка обмінного курсу практично не відрізняється від передбачень канонічної монетарної моделі, попри припущення щодо браку гнучкості цін. Певні відмінності створює включення у модель приватного споживання замість обсягів виробництва, що дозволяє сподіватися на зміну рівноважного обмінного курсу навіть у випадку тимчасових фіскальних шоків, адже міжчасова оптимізація приватного споживання передбачає його сталий характер у часі (на новому рівноважному рівні).
За умови обмеженої гнучкості цін зберігається припущення щодо зменшення приватного споживання, однак завдяки обмеженню вільного часу чистий вплив на сукупний попит є позитивним. Точніше, зменшення приватного споживання обмежує попит на гроші і, відповідно, створює девальвацію грошової одиниці. Така динаміка обмінного курсу може посилюватися через погіршення поточного рахунку, проте така ситуація не виглядає недвозначною.
Вплив збільшення урядових видатків на сальдо поточного рахунку залежить від характеру зазначених змін - перманентного чи стохастичного. Тимчасове збільшення урядових видатків погіршує сальдо поточного рахунку, адже супутнє підвищення податків вважається скороминучим, так що приватне споживання зазнає меншого скорочення порівняно із збільшенням урядових видатків. Амплітуду погіршення сальдо поточного рахунку частково обмежує девальвація грошової одиниці, якою супроводжується тимчасове збільшення дефіциту бюджету. Проте у випадку перманентного збільшення урядових видатків відбувається протилежне, а саме поліпшення сальдо поточного рахунку, оскільки відбувається зміна міжчасової траєкторії виробництва. Водночас за умови гнучкого ціноутворення зміни сальдо поточного рахунку не відбувається.
Доволі прозорі припущення моделі Redux, які в основному співпадають з моделлю Мандела-Флемінга (за винятком передбачень щодо обмінного курсу для випадку ідеальної мобільності капіталу), зазнають істотних змін у моделі Д. Ганеллі [ ], побудованій на основі припущення про "перекриття" приватного споживання в розрізі окремих поколінь (англ. overlapping generations). Тимчасове зниження податків веде до збільшення приватного споживання, що опосередковано поширюється на споживання за кордоном. В обох секторах - у даній країні та за кордоном - зростає добробут економічних агентів, що посилює стимули до збільшення приватного споживання. Приймаючи збільшення попиту на гроші, відбувається зміцнення грошової одиниці, яке, зі свого боку, веде до зменшення обсягів виробництва. Загалом сумарний вплив від зниження податків залежить від порівняльної сили двох ефектів: збільшення приватного споживання і зміцнення грошової одиниці.
Точніше, зміцнення грошової одиниці відбиває сумарний ефект від двох протилежно спрямованих тенденцій: погіршення сальдо поточного рахунку та підвищення попиту на гроші, який домінує. Короткочасне знецінення грошової одиниці змінюється її зміцненням на довгострокову перспективу. Амплітуда відхилень є пропорційною до відхилень від тотожності Рікардо. Якщо ймовірність обслуговування державного боргу, спричиненого дефіцитом бюджету внаслідок зниження податків, є невисокою, то приватне споживання зростає інтенсивніше, що зміцнює грошову одиницю, але за рахунок збільшення зовнішнього боргу. На довгострокову перспективу це обмежує приватне споживання і веде до знецінення грошової одиниці .
Важлива риса моделі Ганеллі полягає у тому, що збільшення дефіциту бюджету збільшує дохід за кордоном - це контрастує з моделлю Redux, де відповідний показник зменшується, але має подібності з моделлю Мандела-Флемінга, що передбачає одночасне збільшення доходу в даній країні та за кордоном. Певний синтез обох моделей простежується у тому, що збільшення доходу в даній країні має нижчу амплітуду в порівнянні зі збільшенням доходу за кордоном (Y<Y*). Відмінності у наслідках збільшення дефіциту бюджету модель Ганеллі пояснює динамікою обмінного курсу. Якщо для ідеальної мобільності капіталу модель Redux недвозначно передбачає знецінення грошової одиниці, то моделі Мандела-Флемінга і Ганеллі - її зміцнення (для дефіциту бюджету, створеного зниженням податків).
Також у моделі Ганеллі поведінка обмінного курсу визначає відмінності щодо наслідків двох інших варіантів фіскальної політики: збільшення урядових видатків за умови пропорційного збільшення податків (збалансований бюджет) і збільшення урядових видатків, що фінансується акумуляцією державного боргу. В разі фіскальної експансії із збалансованим бюджетом всі витрати цієї політики припадають на місцевих споживачів, а це зменшує приватне споживання порівняно з його рівнем за кордоном. Зменшення попиту на гроші створює девальвацію грошової одиниці, яка слугує інструментальним чинником збільшення виробництва порівняно з країнами-торговельними партнерами. За умови збільшення дефіциту бюджету, який фінансується акумуляцією зовнішнього боргу, потенційні зміни приватного споживання, обсягів виробництва і обмінного курсу стають невизначеними, однак значні відхилення від тотожності Рікардо підвищують ймовірність розвитку подій за сценарієм зниження податків, фінансованого збільшенням державного боргу.

 
 
Rambler's Top100